Фільм «Мої думки тихі»: комедія, де глядач сміється над собою

Запропонувати новину

На екрани країни вийшла дебютна картина режисера Антоніо Лукича «Мої думки тихі». Вона вже отримала Спеціальний приз журі в Карлових Варах (Чехія), а на національному кінофестивалі в Одесі була удостоєна цілої низки нагород: призу ФІПРЕССІ, премії за кращу жіночу роль, призу глядацьких симпатій і спеціальної згадки журі.

Комедія – єдиний жанр, який в Україні приносить касу. Але в цій картині немає ексцентрики, естрадних зірок і епатажу.

Сюжет. «Мої думки тихі» – трагікомедія про відносини сина і матері. Якщо актриса Ірма Вітовська, що грає маму головного героя, не потребує зайвого представлення, то двометровий, худющий Андрій Лідаговський – непрофесійний актор. Але впорався він зі своєю роллю на диво органічно. Напевно, йому близький його персонаж – 25-річний Вадик Ротт.

Вадим – фрілансер. Він – звукорежисер, а його замовники – іноземці, яким потрібні записи сміху або кашлю. Вадим узяв кредит під «ремонт» зубів і тепер його потрібно віддавати, але тут нагодилося замовлення від якогось Джеймса Ткачука з Канади – записувати звуки тварин для відеогри «Ноїв ковчег». У виконавця постало логічне запитання: чому не записати мукання корів і мекання кіз у Канаді? І тут прозвучало своєрідне пояснення, що викликало перший дружний сміх у залі: «Українські тварини тонко відчувають наближення потопу – у них в голосі тривога. А канадські – занадто ситі та задоволені. Вони нічого не бояться».

Глядачі сміялися, але сміх цей був з домішкою гіркоти, адже така характеристика безпосередньо відноситься скоріше до наших людей, що постійно живуть у стані нескінченної низки криз: соціальних, економічних, політичних.

Головний герой вирушає на Закарпаття, звідки він родом, записувати «передапокаліптичну» худобу. Але особливий бонус на нього чекає, якщо йому вдасться записати якогось фантастичного «рахівського крижня», тому що ця качка «крякає, як усі качки, але раз на рік вона співає». За цю пісню Вадиму обіцяють тисячу доларів. І навіть готові запропонувати роботу в Канаді, куди він мріє втекти з нашого «Ноєвого ковчега».

Однак на шляху до мрії постають перешкоди. Так, Ротт дізнається з інтернету, що цей рідкісний птах живе в забороненій зоні, що розташована між Україною і Румунією, де перетинає державний кордон «по сто разів на день».

В Ужгороді його зустрічає мама (Ірма Вітовська) – жвава таксистка компанії «Сакура». Іронічна, наполеглива, життєрадісна – вона відмінно виглядає за кермом свого червоного «Фольсфагена» на тлі по-весняному квітучого міста. Мама докоряє синові, що він бозна-чим займається і в особистому житті у нього суцільна невизначеність. «У тебе коли був останній раз секс?» – надто відверто допитується вона.

Син теж детально розпитує про кавалерів матері (вона розлучена). «Ага, так ти з молодим Бернардо зустрічаєш світанки? А тобі потрібен той, з ким ти можеш зустріти старість», – моралізує він. «У мене навіть онуків немає, – парирує вона. – А дивлячись на тебе, думаю, що я їх і не дочекаюся. Що може бути важливіше онуків?» – «Творчість. Я – творець!» – гордо закидає Вадим і вмикає електронну композицію власного написання.

Таким неспокійним тандемом вони вирушають на запис фауни рідного краю, де по дорозі трапляється купа пригод.

Плюси фільму. Головне достоїнство картини – це особлива авторська манера викладення Антоніо Лукича. Він працює на межі абсурду, але не перетинає її, коли те, що відбувається на екрані, стало б виглядати неприродно. Адже абсурду дійсно вистачає в українській дійсності.

Ця стрічка – цілий каскад безглуздих ситуацій і типажів, кожен з яких надає фільму новий емоційний імпульс, що змушує дивитися далі, навіть якщо сюжет починає просідати. При цьому вся сміхотворна круговерть густо присипана гіркими висновками і сентенціями, як наприклад репліка героїні Ірми Вітовської, адресована своєму чаду: «Коли ти почнеш жити нормальним життям!? Але я можу тобі показати лише ненормальне життя. Ти подивися на нього – і зроби навпаки».

Напевно, найкумедніший епізод картини – коли Вадим записував папугу подруги матері. І для того, щоб спровокувати пернатого друга щебетати, потрібно було зімітувати любовні обійми: птах нібито ревнував власницю до чоловіків. І дійсно, з кожним занадто вільним жестом рук – кількість трелей збільшувалася. Персонажі так захопилися імітацією любові, що у птаха були дедалі вагоміші підстави цвірінчати…

А ось поїздка по Закарпаттю матері та сина стає чим далі, тим драматичнішою, особливо на тлі гострої хвороби героїні Ірми Вітовської. Але в чому безперечна перевага картини – це те, що будь-який сумний епізод несподівано обертається анекдотичним. Наприклад, після спроби мами навчити сина кермувати авто (щоб він став самостійним!) і серйозної сварки – у них ще й ламається в машині коробка передач. Однак урочистий в’їзд до Рахова заднім ходом – одна з найбільш смішних сцен у світовому кіно.

Випробування, що випадуть на долю Вадима в заключній частині фільму – багато в чому його змінять: у фіналі він показаний вже не настільки інфантильною особистістю. Хоча знову ж таки – пафос режисер переб’є комічної деталлю, а закінчить і взагалі на ліричній ноті.

Джерело: mind.ua